Місто, яке вкрало моє серце ще 2 роки тому. Найбільшим страхом було те, що я приїду і більше не відчую того захоплення. Але тільки-но ми вийшли з літака, я зрозуміла: "Вдома".

Тілом розливалося захоплення і нетерпіння, серце билося частіше, а очі іскрилися щастям.

Приїхавши в центр, я не переставала посміхатися, адже все було таким знайомим, таким рідним, таким своїм.

І, не зраджуючи традиції цього літа, в перший же день ми вирушили дивитися захід сонця. На приголомшливий 103-й поверх. Ти, захід сонця і 412 метрів під тобою у скляному кубі. Улюблене місто так красиво занурювалося в темряву, що неможливо було відірвати погляд.

Потім були десятки пройдених кілометрів, тисячі калорій deep dish піци, море вогнів, що огортають Чикаго. Я тонула в цьому блаженному спокої та красі. Кожна частинка мене раділа і захоплювалася. Душа просила залишитися.

Прощалася з містом так само красиво, як 2 роки тому: сидячи за барною стійкою 96-го поверху The Signature Room, спостерігаючи, як призахідне сонце відбивається жовто-червоними променями від скла хмарочосів.

Місто, огорнуте вогнями, дарувало атмосферу таємничості з нотками небезпеки.

Я не прощаюся.