Виходячи з музею, я помітила молодого хлопця.

«Що ти тут робиш?» - запитала я.

Він вказав на вагончик у вигляді рожевого фламінго.

«Бачиш той фургон? Це наш магазин, ми подорожуємо, продаємо одяг і не тільки, ходімо, я покажу».

Магазин друзі тримають утрьох. А для жителів містечка вони відкрили невелике кафе.

Молодий хлопець, з яким я познайомилася, виявився музикантом. Заявивши це, як підліток він побіг за гітарою, щоб похизуватися перед нами своєю грою... (У відповідь я зіграла на його гітарі «Пачку сигарет» Цоя)))

Але головною пам'яткою їхнього магазину для нас стала колібрі, що раптово прилетіла. Емоції вже били через край після всього того, що ми побачили в містечку, і як подяку ми пригостили хлопців яблуками і віддали всі консерви, які ми припасли собі на обід.

На тому й закінчився наш візит до Slab city, де ми лише прочинили віконце в невідомий світ свободи.

Це місто не схоже на жодне інше. Та й містом це назвати складно... Slab city не був останнім пунктом нашої автомобільної подорожі, проте був найяскравішим. Я знаю, що ми ще повернемося відвідати наших нових друзів, але розсікаючи штатами на машині, тепер я розумію американців, які, маючи навіть на скромній роботі заробіток, достатній для того, щоб подорожувати світом, не роблять цього.

Пролітаючи крізь часові пояси, за вікном автомобіля безперестанку змінювалася картинка. Ліси змінювалися пустелями, пустелі змінювалися субтропічними пальмами, а після - весь горизонт поглинали гори.

Думаю, що кожен американець розуміє, наскільки величезна і різноманітна його країна, і тому найчастіше мрія американця - це не мрія відвідати Париж, а бажання орендувати машину з причепом, щоб об'їхати всю Америку.