Я почав писати у тринадцять років. Ким я був? Хлопчиськом, який не читав книжок на зло, бо батьки змушували. Безнадійним романтиком (яким і залишився) з усією своєю наївністю та безпосередністю. Вічно забитим семикласником, який постійно терпів приниження від шкільних «не-товаришів», за якого і заступитися було нікому. І постійно думав про смерть. І про те, чи не вбити мені своїх кривдників. Або себе. Нарешті, вірним другом і послідовником двоюрідного брата Павла, з яким в одну мить усе стало спільним: інтереси, захоплення, друзі. Приблизно в той же час, коли ми почали дружити, у Павла помер тато. Він п'яний поліз у яму і впав головою вниз, після чого, годину потому, помер. Йому було сорок. Було дуже шкода його. Ми з братом тоді думали, що нам алкоголь життя псувати не буде. Згодом Павло говорив мені, що я тоді практично замінив йому батька і став найкращим другом, і майже рідним братом. Він любив читати, і я полюбив. Він почав сам книги писати. І я почав. Ми обидва пишемо і досі! Ми все ті ж хлопчиська! Першим моїм твором були «Тирани» — футуристичне оповідання про космічні війни. А по суті — нісенітниця. Ну, чому дивуватися, якщо читати, в принципі, я почав з книг із серії «Бестселери Голлівуду», якою так захоплювався і брат. Це були книги, написані (або за якими були зняті) всі американські фільми, такі популярні в той час у нас і в світі. Але я так вдячний тим книгам! Вони не тільки надихнули мене на власну творчість, але з них у мене з'явилася тяга до читання, яка пізніше, з часом, повела мене в більш серйозну літературу. Павло, читаючи мій перший «твір», іржав до колік над деякими помилками, іноді зовсім дурними. Або просто дражнив мене. Для мене все це було серйозно, і я на нього іноді сердився і ображався. Але іноді сміявся разом з ним. У ті ж самі тринадцять у нас була компанія: ми вдвох і однокласники Павла — Вовчик, Наташка і Машка. Зрозуміло, у всіх нас тоді трапилося «майже перше кохання». І всі ми один одному подобалися. Мені Наташа, Наташі — Вовчик і Павло, Павлу — Маша, Маші — я і Вовчик, Вовчику — Наташа. Так ми і тусувалися майже два роки. Завжди хвилюючі зустрічі, любовні листи, читання гороскопів. Спільне милування зірками, нічні гуляння. Години, дні, тижні — весь час разом. БУДЬТЕ УВАЖНІ ТА ПИЛЬНІ НА ДОРОГАХ! Мій хороший знайомий по факультету, Коля, любить говорити таку фразу: «Коли вам зовсім погано, ви просто уявіть, що комусь зараз ще гірше, і вам стане легше». Добрий Коля, так?! Але, по суті, саме така у мене перед очима ситуація на кейптаунських дорогах. Водять тут гірше, ніж у нас. А нам здається, що гірше нікуди. Є куди! Ура-а-а! (жарт... про «ура»). Ось. Опинитеся в Південній Африці — дивіться по сторонах. Пам'ятайте, що тут не тільки лівосторонній, як в Англії, рух, а й водії вважають, що вони завжди праві і поводяться БУКВАЛЬНО так, що це їх всюди і всюди пішоходи самі повинні пропускати. Інакше ризикуєте бути задавленим. Мене реально один раз ледь в асфальт не вкатали, а ще кілька — сигналили і лаялися вслід, що я, бачте, не захотів дочекатися, поки «їх велиЧІСТЬ» проїдуть. За всіма правилами дорожнього руху не праві вони, але нікого не пропустять! Безкультур'я, блін! Ось так. Майте на увазі, і ніколи не забувайте, опинившись у Південній Африці!!!