Історія, яка назавжди змінила моє мислення...

1. Вступ. Я ніколи раніше нікому не розповідала цю історію. Коли я була на 2 курсі медичного університету, я підсіла на дорами (корейські серіали). Я тоді дуже мріяла відвідати Південну Корею, завести нових друзів, зробити щось неймовірне у своєму житті. Моя сестра їздила за обміном до Німеччини, і вона порадила мені дізнатися щодо академічної мобільності до Кореї. Я все дізналася і зібрала необхідні документи, щоб податися, тільки єдине — у мене не було IELTS, вимоги були дуже жорсткими, навіть жорсткішими, ніж удар Роналду по м'ячу. Але я така людина, мені постійно щастить, саме в цей рік багато студентів не подавалися, тому був недобір студентів, і ось так я виграла 1 семестр безкоштовного навчання за кордоном.

2. Мій досвід. І ось я приїхала в невелике, але дуже гарне місто Теджон. Оскільки з подругою ми приїхали пізніше, ніж інші студенти, на превеликий жаль, у гуртожитку місць не залишилося. Ми винайняли маленьку однокімнатну квартиру. Нам одразу сподобалися сусіди, одна жінка років 40, дізнавшись, що ми іноземні студенти, покликала нас повечеряти, вона була дуже доброю і чуйною. Вона була маленького зросту, з добрим круглим обличчям, невеликими пальчиками. Її звали Мі Ча, протягом наступних 2 місяців ми з подругою тісно спілкувалися з Мі Ча, ходили в корейські бари ввечері і розмовляли на різні теми, вона завжди виглядала втомленою, ніби проведення часу з нами для неї — ковток повітря. Одного разу вона поскаржилася на начальника, що він їй не дає вихідних. Ми не звернули сильної уваги і вирішили змінити тему. У нас з подругою почалися тести, у нас стало мало часу, Мі Ча дзвонила нам, але ми сказали, що можемо зустрітися через 1 тиждень, оскільки почалися тести. І ось ми склали всі тести добре і вирішили відзначити цю подію, зібрали всіх своїх знайомих, також подзвонили своїй добрій сусідці, вона не піднімала слухавку, ми вирішили, що вона зайнята. Але моє серце відчувало, що щось не так, але я вирішила забити на це. Минуло близько тижня після нашого останнього дзвінка нашій Мі Ча, ми вирішили постукати їй у двері, але ніхто не відчинив. Я подумала, вона ще не приїхала з роботи, було 20:00 на годиннику. І весь цей час у нас на другому поверсі стояв якийсь неприємний запах, ми думали, що так і має бути. Буквально через тиждень, коли потеплішало, наш під'їзд страшно почав смердіти, ніби хтось помер, хтось із сусідів подзвонив у компанію дезінфекції, приїхала бригада, відчувши запах під'їзду, терміново подзвонили в поліцію. Поліцейські з бригадою медиків приїхали дуже швидко і оглянули всі квартири, і зрозуміли, що запах йде з квартири Мі Ча, потім зламали двері. Ми, на превеликий жаль, дізналися, що Мі Ча померла у себе на кухні від перевтоми. Поліція забрала труп і продезінфікувала наш під'їзд. Нас до ранку допитували, а потім відпустили. Сказати, що ми були в шоці, це нічого не сказати. Я сильно плакала ночами, відчувала себе винною. Згадувала, як вона казала: "Начальник не дає вихідних", і думала, як так можна? Звільнися, якщо не дає вихідних, виявляється, корейці вважають звільнення гіршим за смерть, і це була їхня культура.
   Ось що мене шокувало: люди могли працювати по 18 годин на день 6 днів на тиждень, трудоголіки — це не те слово. Тоді я згадала японський термін "Кароші" (過労死), що означає смерть від перепрацювання, цей термін підходив під цей випадок, що дуже сумно...

Цей трагічний випадок мого візиту до Кореї сильно змінив моє мислення про роботу і відпочинок. Я засвоїла урок усього свого життя, що між роботою і життям завжди має бути баланс, на жаль, в університеті цьому не вчать, але обмін культурами мене навчив.

3. Чи часто ми думаємо про смерть? В одному подкасті керівник компанії BI group порекомендував книгу "Chasing Daylight". І це найкраща книга, яку я прочитала. Там є один цікавий випадок з його життя..
   У цій книзі описується життя CEO аудиторської компанії KPMG.. Юджин О'Келлі 10 травня після розмови з лікарем дізнається, що йому залишилося жити близько трьох місяців. У нього в мозку знайшли пухлину розміром з м'яч для гольфу. З такою іронією він починає свою автобіографію.

Те, як ця людина ставиться до своєї роботи, дуже вразило мене, і я хотіла б навести приклад з книги:

Юджин О'Келлі розповідає, що дуже довго намагався влаштувати зустріч з президентом однієї компанії, з якими вони хотіли укласти контракт, але завжди у відповідь чув від його секретаря, що президент зайнятий, тому він вирішив дізнатися у секретаря найближчу поїздку президента і обговорити з ним під час польоту, тому купив квитки на той же рейс і клас, що й президент, пролетів 22 години з Нью-Йорка до Сіднея, а потім одразу в Мельбурн, щоб особисто переговорити з президентом тієї компанії, чому саме компанія Юджина О'Келлі повинна взяти аудиторську перевірку компанії цієї людини. Думаю, вас теж вразила цілеспрямованість цієї людини.

Але з усвідомленням смерті ці досягнення, кар'єра — все для нього стає пилом. Головним його жалем стає те, що він у гонитві за кар'єрою дуже мало проводив час зі своїми близькими, автор пише, що за 27 років шлюбу вони з дружиною вечеряли разом всього 2 рази.

4. Висновок. Ця книга торкнулася моєї душі, оскільки кожен з нас може побачити в ній себе, ми живемо завжди чогось очікуючи, завжди чекаємо зручного моменту бути щасливим, коли досягаємо радості, завжди хочемо її продовжити, забуваючи просто насолодитися нею..
   Тоді я вирішила для себе, що хотіла б виконати свою давню мрію, відвідати Сполучені Штати Америки. Я вірю, що подорожі змінюють нашу свідомість, розширюють кругозір, і ти отримуєш безцінний досвід і нові знайомства. Також я хотіла б відвідати компанію KPMG, сходити на могилу Юджина О'Келлі, і, звісно, якщо вийде, зустрітися з його дочками. І зараз я безмежно рада і вдячна, що у нас є можливість побачити світ через обмінні програми, це те, чим потрібно скористатися, адже молодими ми будемо не завжди.