З New Yorker до New York City
Тільки ми самі створюємо своє життя і тільки від нас залежить, як пройде наш день, де ми будемо завтра і де ми були вчора. Ми самі собі найкращі друзі і найзапекліші вороги – коли самостійно перешкоджаємо своїм нездійсненним, як іноді здається, мріям. Але невже страх сильніший за всі твої заповітні бажання, сценарії в голові перед сном, позамежні мрії? Саме про це я думала, коли не наважувалася сісти писати цю розповідь і відтягувала її. Хоча ось же він, шанс, про який ти так мріяла. Чого ти чекаєш? Але якщо ви зараз це читаєте, то, мабуть, я наважилася. Що підштовхнуло мене до цього? Звісно, навіть не спробувати взяти участь, випробувати свою удачу і везіння, безглуздо. Як дорослі люди зберігають вдома в сервантах свій недоторканий дорогий кришталь, так я зберігаю всі картинки, пісні, розповіді знайомих, відео з YouTube, блоги і статті, пов'язані з цією мрією, вірніше з цією метою. Все почалося зі школи, але не відразу. Англійську я вчу з першого класу. Перші спогади зі шкільних уроків англійської — наша вчителька, Людмила Миколаївна, вмикає нам якийсь запис на магнітофоні, читаючи гороскоп, на передостанній сторінці з журналу «Cosmopolitan» або дає завдання прочитати текст і йде в їдальню пити каву з булочкою. Потім пішли часи, конструкції, артиклі, прийменники, “London is the capital of Great Britain” і все в цьому дусі. На уроки взагалі не хотілося ходити, а бачачи цей предмет у розкладі, холодний піт і мурашки пробігали по моєму тілу. Сам урок здавався вічністю, коли ти прораховуєш, яке речення тобі дістанеться, і нервово дивишся на годинник. З самого дитинства батьки відкривають мені світ, завдяки подорожам і не тільки, говорять про важливість вивчення мов, допомагають і підтримують мене на цьому шляху. Саме тому в шкільний час мене записували на курси, наймали репетиторів. Старша сестра, яка завжди була прикладом, допомагала і мотивувала до вивчення, своєю любов'ю до зарубіжної музики. Але моє справжнє бажання і прагнення, коли ти робиш це, не тому що правильно, так треба і не хочеться когось засмучувати, з'явилося у 8 класі. Коли я випадково натрапила на YouTube канал Marie Novosad. Ця дівчина поїхала за програмою обміну студентами в Америку і кожен день знімала влоги про своє життя. Вона показувала все: американців, навчання, гуртожиток, магазини, природу і т.д. Одним словом, американське життя з тих самих серіалів/фільмів на Jetix, Disney, Nickelodeon. Кожне відео було наповнене такою новою і незвіданою атмосферою, що мені хотілося стрибати від переповнюючих мене емоцій. Я переказувала її відео своїй мамі і друзям, переглядала їх. Зрозуміла, що хочу також, я не хочу просто спостерігати за чиїмось життям, хочу сама проживати ці ситуації, бачити ці міста, спілкуватися з людьми. Завдяки цьому, я стала шукати різні програми для моєї країни. І натрапила на програму “Work and Travel USA”, вивчила вимоги і стала шукати ще більше інформації. Я підписалася на всі можливі блоги, канали студентів, які брали участь у цій програмі і розповідали свій досвід. Тоді я була в 10 класі і розуміла, що все, що я поки можу зробити: вчити англійську, вступити в університет, спробувати працювати в сфері обслуговування в своїй країні, повісити картинку з видом на New York City перед ліжком і не забувати мріяти. Зараз мені 19 років, я вчуся на третьому курсі в Мінському Державному Лінгвістичному університеті, вивчаю англійську та іспанську, підробляю продавцем-консультантом в магазині New Yorker. (До речі, я не представилася, мене звати Надя. Тепер, коли ви трохи маєте уявлення про мене, точно мене запам'ятаєте). Мені важко сказати, все це вийшло спеціально чи випадково, але мені подобається те, де я зараз знаходжуся і чим займаюся. В один з найперших робочих днів, коли я складала білі майки з червоним написом “Los Angeles”, заграла пісня Jay-Z з Alicia Keys