«Якщо хочеш змінити світ, почни з себе»

М. Ганді

Кожна людина завжди прагне стати кращою, сильнішою, молодшою, красивішою. Вона хоче змінити себе, своє оточення і своє життя на краще, наскільки це можливо. Наприклад, люди завжди прагнуть отримати вищу посаду, хочуть заробляти більше, і навіть якщо їхній мобільний телефон ще не застарів, намагаються щороку купувати нову модель.

Я теж була однією з багатьох. Я теж шукала можливості, які з наявними в мене ресурсами стали б поживою для мого життя, принесли свіжі ідеї і, головне, змінили мій погляд на світ під ширшим кутом. Тому 9 жовтня 2021 року, повертаючись із мого першого дебатного турніру в студентському житті, я зустріла випускника програми Work and Travel того року і вирішила зробити великий крок. А на те, щоб переконати маму, яка не хотіла відпускати єдину доньку вчитися навіть в Алмати, не кажучи вже про сніжну Караганду, пішов цілий тиждень. Коли ця мета була досягнута, Аяулим, засукавши рукави, почала з першого кроку — оформлення паспорта...

Навіть коли я подавала на програму і отримувала візу, я не вірила, що поїду в США і побачу це місце. Для мене, простої дівчини зі звичайного села, де ніхто в родині ще не бачив закордону, це була абсолютно неможлива мрія. Моєю першою причиною поїхати було бажання довести собі, що виїзд за кордон можливий. У мене багато мрій, наприклад, показати мамі все найкраще в цьому світі, і щоб повірити у здійснення цієї мрії, мені потрібно було спочатку самій виїхати за кордон. По-друге, я мріяла познайомитися з людьми, які дивляться на життя через зовсім іншу призму. Їхня свідомість з самого дитинства виховувалася в іншій ментальності, в іншому суспільстві та середовищі. Подумайте тільки, для нових людей значення цінності дружби, до якої ми звикли, зовсім інше. Їхній етикет прийому їжі і навіть етикет вітання зовсім інші. Відчуття, ніби потрапила в інший світ. Спілкуючись з ними, помічаєш, як вони дивляться на кожну дрібницю, можливо, те, що для тебе неважливо, для них дорівнює всьому світу? Подібні тисячі питань не давали моєму розуму спокою. Я так сильно тужила за тим світом, що в мене увійшло в звичку уявляти в голові, як людина, вихована в іншій ментальності, відреагувала б на кожну ситуацію, що відбувається в моєму житті. (Може, це і є візуалізація?)

Що стосується моєї майбутньої кар'єри, то нові знайомства, дружба і навіть нове місце здавалися мені нескінченним досвідом, який надасть ця програма для навчання та розуміння учнів з різними характерами, яких я зустріну в майбутньому. Чим більше місць я відвідаю і чим більше намагатимуся пізнати людей, тим легше мені буде розуміти і навчати своїх майбутніх учнів.

Як бачите, я покладала на США дуже великі надії. Я вірила, що вона повністю змінить мене і позитивно вплине на всі сфери мого життя. Так, так і сталося. Як тільки я приїхала, люди, вулиці і все, що було для мене в новинку, почали вчити мене нового життя. Але те, що змінило мене найбільше, було зовсім іншим...

Минув лише 5-й день моєї роботи в ресторані морепродуктів у місті Плімут, штат Массачусетс, куди я поїхала. Ми з подругою, з якою разом жили і працювали, вирушили на роботу до п'ятої години вечора. Ми їздили на роботу на велосипедах з міста під назвою Кінгстон до Плімута, що за 7 км. Оскільки велодоріжки були не всюди, ми їхали тротуаром. Проїхавши 2-3 км, я не впоралася з кермом велосипеда, вилетіла з тротуару на автодорогу і впала на праве коліно. Велосипед впав прямо на моє коліно, і моє праве коліно виявилося «затиснутим у сендвіч» між асфальтом і залізом велосипеда. Не до кінця розуміючи, що сталося, я просто встала і почала очищати від бруду свої руки і ноги, що кровоточили. Знову сіла на велосипед і поїхала на роботу, майже не відчуваючи болю в нозі. Я робила піцу на роботі, і оскільки була вечірня зміна, замовлень було багато. Я ходила з підкоченими вище коліна джинсами, які порвалися при падінні, і через годину після початку зміни, подивившись на ногу, я побачила своє коліно, яке сильно набрякло під підкоченими джинсами. Дуже злякавшись, я покликала колег на допомогу, а потім повернулася додому і спробувала лікуватися самостійно. Я думала, що це просто рана і нога болить через сильне падіння. Моя кімната була на другому поверсі, і для мене, нездатної зігнути ногу, це стало випробуванням. Під час своїх двох вихідних днів я залишалася вдома і обмірковувала всю ситуацію. Я розповіла мамі про те, що сталося, але не сказала, що сильно болить і що я не можу ходити. Все, про що я думала, — лише б нога залишилася цілою.

Мої почуття в той момент неможливо передати словами. Єдина донька в сім'ї, мамина улюблениця, якій вдома приносили їжу, коли вона хворіла, — мені було важко навіть хворіти в Алмати. Коли я хворіла, я почувалася самотньою. А хворіти в США, залишитися без можливості ходити через важку травму — це було настільки важко, що мене переслідували думки: «Я повернуся до Казахстану». Коли ми пішли в травмпункт, зробили рентген кістки і сказали лише те, що перелому немає. У ті дні я відчула, що ментально подорослішала на кілька років. Моя ілюзія про те, що мама завжди буде поруч і захистить мене, в одну мить розсипалася на порох. Найважча проблема, яка може трапитися з людиною, — це шкода здоров'ю, і те, що я зіткнулася з цією проблемою далеко від дому, без людей, які могли б підтримати і подбати про мене, навчило мене дивитися на життя під новим кутом. Мій «новий погляд», якого я так прагнула, проявив себе саме так. Гірше того, або, можливо, навпаки, коли лежиш вдома хворий, думки розбігаються в різні боки, і ти аналізуєш різні події в житті. Хоча в той момент було важко, це було почуття, яке навчило мене не здаватися перед труднощами, усвідомити, що розлука з сім'єю — це нормальне явище, і що для того, щоб впоратися з ще більшими труднощами в дорослому житті, потрібно бути сильною. Я вважаю це початком тих досвідів, яких сама бажала, і найбільшим з них. Якби ви знали, як я тоді тужила за теплом дому, за тим, як мама цілувала мене в чоло, називаючи «моя крихітко»!

Хоча в США я відчула багато захоплення, здивування, розчарування і сильної радості, коли чую запитання людей «Як там у США?», мені на думку спадає саме ця історія, і саме це почуття змушує мене здригатися. До речі, моя нога зараз здорова, потрібно лише пройти лікування в майбутньому.

Те рішення, яке я прийняла тієї осені 2021 року, довело мені, що все можливо. Воно подарувало можливість стати фінансово незалежною і легко подорожувати між штатами. У моїй свідомості зараз немає бар'єру «за кордон виїхати складно», я можу без страху будувати плани на своє майбутнє, пов'язані з закордоном, для мене навчання і робота за кордоном стали нормальною і можливою ситуацією. Це те, чого я хотіла найбільше, — усвідомити, що все можливо. Ще одне почуття, яке мені сподобалося, — це те, що я позбулася негативних стереотипів, які прийшли з менталітету. Зараз я не порівнюю себе з 18-річними мільйонерами з Instagram і не почуваюся «овочем», тому що я познайомилася з амбітними молодими людьми, нехай навіть вони не мільйонери, і їхніми ідеями. Кожна особистість має свої цінності, і я зрозуміла, що порівнювати їх — це все одно що порівнювати яблуко і банан за кольором, безглуздо. Ще раз підтвердилося, що для мене порівнювати людей на основі їхнього життєвого досвіду стоїть вище, ніж порівнювати їх на основі національності, культури та релігії. Окрім впевненості в тому, що мої поставлені цілі будуть досягнуті, я почала доповнювати їх цінностями, подібними до думок людей, яких я бачила. Наприклад, два брати-лендлорди в нашому домі призначали кожну п'ятницю як сімейний день для себе, брали з собою маму, і вони втрьох виходили на сімейну зустріч. Пам'ятаєте мою мрію возити маму за кордон? Тепер до цієї мрії додалося приділяти увагу мамі, розмовляти з нею щотижня, запрошувати на побачення і призначати сімейний день. Що мене радує, так це те, що тримісячне перебування за кордоном допоможе тисячам учнів, яких я буду навчати в майбутньому. Те, що я зможу прищепити їм багато хороших якостей, таких як сімейний день, про який я дізналася, — це для мене велика перемога. Те, що в цьому світі багато хороших, чесних людей, дружба з ними і обмін досвідом — сформували ще один мій дім на земній кулі.

Ще одна річ, яка мене радує, — це те, що я змогла подорожувати такою великою країною, як США, у 19 років. Тому що, наприклад, якби я почала подорожувати у 23 роки, я б думала і сприймала всі почуття, через які пройшла, інакше. Так само, як ви відчуваєте зовсім інші почуття, коли читаєте книгу, яку читали в 15 років, у 25 років, я впевнена, що досвід, який я пережила у 19 років, наступного разу, коли я поїду, змусить мене відчути зовсім інші почуття.