Поїзд. Вагон наполовину повний. А може й наполовину порожній, хто знає... Я сиджу, дивлюся на свої ноги в шльопанцях, а ця шумна пекельна машина везе мене прямо в пекло. Тобто, в Бруклін, вибачте, помилилася...
Підвищена вологість на моєму обличчі ознаменувала початок осені не тільки в Нью-Йорку, а й у моїй душі. Їду з аеропорту, що вже говорити. Якщо ти побував в аеропорту і покинув його не на літаку, то дорога навряд чи може бути приємною. Ось і в мене на душі з кожною хвилиною ставало все важче і страшніше, ніби на серце повільно наповзала тінь і наставала ніч... У руках тільки футболка – синя, розмір М – все, що залишилося в мене від найдорожчої і улюбленої людини. А адже ще півгодини тому він був зі мною, посміхався, і світ був прекрасний. А тепер немає його і все.. Ніби і світ вже не той, і мене ніби теж вже немає. Але це все дурниці! Найголовніше – це руки. Руки – такі теплі, м'які, сильні, які так міцно обіймали, гладили, лоскотали, плуталися у волоссі... їх вже ніколи не буде поруч.
Я і не помітила, як сльози потекли з очей струмком, мої маленькі шматочки океану тікали вниз по обличчю, а я дбайливо збирала їх у подаровану футболку, від чого вона ставала ще синішою. Не люблю я плакати на людях, зовсім не люблю, але сльози чомусь не питали мене, що я люблю, а що ні...
Нью-Йорк – неофіційна столиця Америки, один з найбільших мегаполісів світу з населенням 8 500 000 осіб. Я не знаю, що за люди з цих восьми з половиною мільйонів їхали тоді зі мною в одному вагоні. У всіх у них свої справи, турботи, проблеми... Але в один момент я раптом відчула, що вони були зі мною. Не просто волею випадку опинилися поруч, а були поруч, як велика вагонна сім'я. У їхніх очах я читала співчуття і бажання допомогти. Так це було зворушливо...
Лисий чоловік підійшов і запитав, чи все у мене в порядку і чи не потрібна мені допомога. Інший дядечко, виходячи з вагона, наостанок сказав мені: “Все буде добре!” Це все було так незвично для мене, майже як диво! Поруч зі мною всю дорогу сидів хлопець, уткнувшись у кишеньковий комп'ютер, мабуть, грав у гру. Раптом він подивився на мене, відклав убік свою іграшку і почав ритися в рюкзаку. А через хвилину він дістає звідти... Біблію! Дістає і починає зачитувати уривки з неї пошепки. А потім каже: “Що б не сталося в твоєму житті, як би важко тобі зараз не було, через деякий час ти будеш знову радіти і сміятися. І дякувати долі за виклик, кинутий тобі”. Він сказав це і вийшов на своїй станції. А я поїхала далі, але тепер це вже була трохи інша я... З тих пір це найголовніші в моєму житті слова... Слова, почуті в нью-йоркському метро від людини, яку я ніколи більше не бачила.
