Після доби їзди ми в Південній Дакоті, штаті голів президентів. Хоча підсвідомо й розуміли, що голови ці — не ахти яка приголомшлива дивина, мабуть, через враження від Єллоустоуна, по приїзді сюди нас чекало нерозуміння і розчарування. Хоча ні, не розчарування (після вчорашнього це навряд чи), а відсутність будь-яких емоцій з приводу сьогоднішнього дня.

12 доларів з людини на в'їзді до монумента Mount Rushmore (з людини, не з машини — вперше в США) за алею з прапорами штатів і 4 не дуже добре промальовані голови. Не те щоб грошей шкода, але почуття легкого сум'яття, як коли чекав на дівчину, а прийшов її тато, точно було))

За суворістю, самозакоханістю та антуражем схоже на фашистські алеї Слави або проспекти сталінських часів. Час відчувається точно. Мабуть, ми просто не зрозуміли це місце, вирішили (цілком щиро) і поїхали далі на південь.

Там ще кілька таких же витворів у скелях, типу вождя Crazy Horse або ще якихось. Тут все просто — дивимося з дороги, ставимо галочку поруч із Рашмором і їдемо ще на південь. Куди ж ми так вперто з'їжджали з нашого маршруту на Чикаго, запитаєте ви? А ми й самі не знали. У Дакоті знаходилися перші національні парки, про які ми практично нічого не знали. Wind Cave і Badlands.

Badlands, як потім з'ясувалося, це місцева копія якого-небудь каньйону (втім, вельми добротна, буде час, заїдьте), а ось Печера Вітру — це щось інше...

Було близько 4-ї вечора. Ми проїхали напевно 3/4 парку Wind Cave, але поки не помітили навіть жодної ознаки гір, у яких би наші печери могли розташовуватися. Ледь не задавили третю тварину за день (перша — оленя, ледь об'їхали в Тетоні, поки воно мирно щипало травичку на дорозі. Друга — кролик, що перебігав дорогу вночі дорогою з Вайомінгу. Знову ж таки об'їхали, але як вдалося втримати машину від поцілунку з кюветом на швидкості 170, досі зрозуміти не можу:))). Але й цей олень залишився цілий, і ми, шалено цьому раді, під'їхали до Візитор-центру.

Виявляється, що до останньої екскурсії на сьогодні залишилося 10 хвилин. Тут нам трапився найкращий гід у світі. Не знаю, як би виглядала ця печера без нього, але з ним це було найцікавіше місце на планеті в ті 2 години екскурсії. У печеру є тільки один вхід — 20 на 10 см, захований у землі, який через різницю у властивостях повітря створює вітер і свист, що й помітили індіанці, які дали печері ім'я. Індіанці думали, що тут живуть духи, і ніколи не відвідували печеру, поки її не знайшов білий 16-річний юнак...

Вхід розташовувався недалеко від заднього двору нового будинку сім'ї хлопчика, і це був той випадок, коли місце знайшло свого героя... Кожен день протягом 3 років хлопчик пропадав там, маючи при собі лише мотузку і свічки... Він виконав титанічну роботу, склавши карту 22 км печер. І не всі відомі йому місця він наніс туди. Тому наш гід, який три тижні до цього пішов з групою відкривати нові місця, коли заліз у невідомий нікому з учених грот, виявив на стіні напис "Alvin McDonald was here, November 19, 1893".

Ніхто не знає, де цей хлопець був ще, і ніхто не знає, скільки б він міг ще зробити, але менше ніж через місяць після створення цього напису він помер від сухот, коли поїхав до Президента просити зробити Печеру Національним парком. Його прохання було задоволено...

Ми заходимо через спеціально зроблений ліфт — все дуже цікаво, дивимося зали і проходи, то шалено тісні, то розміром з будинок, але все як у музеї, ходимо і ходимо. Ну печера і печера. Клацають спалахи камер, сміються японці, що йдуть прямо за нами. Раптом доходимо до місця, на якому гід зупиняється. "Одного разу Алвін пропав у печері на 3 дні", — сказав гід. "Ніхто не знав, що з ним, але коли в печеру зайшов його брат, виявилося, що мотузка, по якій Алвін повертався додому, порвалася". Гід ненадовго замовк, підігріваючи нашу цікавість.

"Отже, Алвін, 17-річний тоді хлопчак, загубився в четвертій за довжиною печері у світі, без їжі, води і засобів зв'язку", — продовжував гід. "Він користувався свічками в печері", — на цьому гід вимикає освітлення і запалює єдину свічку. Все відразу стає таємничим і неймовірно цікавим. Полум'я мірно погойдує склепіння печери, змінюючи обриси об'єктів. Починає смоктати під ложечкою.

"Але того дня він взяв із собою свічок лише на півтори доби, а значить вибиратися з печери йому довелося... в цілковитій... темряві", — у напівтемряві ледь можна було розібрати вираз обличчя гіда. "Зараз ми спробуємо зрозуміти, як це. Попрошу всіх дотримуватися тиші, тому що ми будемо дивитися і слухати...", — на цьому він легким видихом задуває свічку.

Темрява. Повна. І Тиша. Чекаєш, коли очі звикнуть. Минає хвилина — здається, звикли. Починаєш розрізняти силуети. Ніхто не розмовляє. Гід пошепки запитує, у кого звикли очі. Більша частина ствердно мукає. "Тоді витягніть руки і подивіться на них", — каже гід. Витягуєш. Або ні? Або так? Почекайте, тіло витягує, але ти цього не бачиш. Можна потикати себе в око, і все одно нічого не видно.

"Абсолютна темрява", — немов читає твої думки гід. Вимовлена вголос, ця фраза гулко віддається в голові. Настає шоковане мовчання, що триває з хвилину. "І абсолютна, тотальна тиша... А ВИ зможете знайти вихід, якщо у ВАС немає свічок?" У тебе, незважаючи ні на що, піднімається легка паніка. Звідси не вийти, ніколи, нікому, це НЕМОЖЛИВО..

"Це неможливо, думаєте ви?", — повторює думки гід. "Немає орієнтирів. Немає знаків. Немає світла. Ви третій день без води і їжі. Ніхто навіть не буде вас шукати. І, можливо, ніколи не знайде. То це неможливо?" П'ять секунд мовчання і цілковита темрява накрила нас невидимою тінню. Ні, неможливо...

"Що ж", — прицмокнув гід. "Так чи інакше, через три дні після зникнення Алвіна в будинок Макдональдів увійшов втомлений юнак, він пройшов прямо в свою кімнату і замкнувся..." Ти не в силах ковтнути. Загоряється свічка.

"Як вийшов Алвін, ніхто так і не дізнався, він нікому не сказав. Просто повернувся додому і ще цілих два тижні не підходив до печери..."

У всіх просто ступор. Такого зі мною не робили ніколи. Це не описати. У тебе в голові раптом все перевернули догори дриґом, розкидали по підлозі навколо і запитали "Хто ти?" Ти відчуваєш, що ти вже не той, хто стояв тут 5 хвилин тому, тобі показали реальність, про існування якої ти до цього навіть не здогадувався.

Потім ми знову пішли зі свічкою — як же грають тіні, як все містично і незбагненно навколо! Із забитого пилом музею печера перетворилася на недоторкану, незвідану. І ти — перший, хто відкриває її вічну книгу...

Дух першовідкривача вражає. Серце б'ється, гід запитує на розвилці: "Куди йти? 4 дороги. 3 ведуть у глухий кут і лише одна на поверхню. Що б Ви вибрали?" Ти не знаєш, думаєш, губишся, сподіваєшся. З просто картинки все навколо тебе перетворюється на те, в чому ти в даний момент живеш. Це одне з найсильніших відчуттів, яке я відчував у житті...

Потім був вихід на поверхню, небо, ще щось, але дивне почуття, що дивишся на все не своїми очима, не покидало весь час, що залишився. Світ неймовірний, варто на нього трохи інакше поглянути...