Столичний вокзал ніби відрізав місто від усього іншого навколишнього світу. Електричка з Йоганнесбурга трясла нас понад дві години, набагато, набагато довше, ніж ми могли собі уявити. На той час ми вже втратили терпіння і кілька разів засумнівалися, чи в той бік нас везуть? Чи правильно ми сіли?!

Виявилося, все-таки, правильно! Вокзал зсередини виглядав старим, пошарпаним. Ім ніби закінчувався Йоганнесбург і починався новий світ — світ міста Преторія.

Вийшли на привокзальну площу, озирнулися... Нічого! Правда, втомилися від подорожі і з трудом могли насолоджуватися. Але було ясно: у цьому місті насолодитися є чим. Найцікавіше: все, що здалося примітним, було праворуч від виходу з вокзалу. А ліворуч — ну, так... Просто місто.

Рушили до автовокзалу, дізнаватися про квитки на Вікторію Фоллс. Квитки були. Недорогі. Але тільки на завтра. Подумали, вирішили: взяти можна. Повернутися до чотирнадцятого, до Вітьчиного від'їзду, в будь-якому разі встигнемо!

— Ну що, беремо і гайда шукати готель?! — запропонував я.

— Давай навпаки! Спочатку знайдемо, де ночувати, а потім — за квитками!

— А яка різниця?

— Раптом не знайдемо готель?

— Знайти-то знайдемо. Тільки от за ціною не знаю, скільки обійдеться. Гаразд, давай по-твоєму! Тільки запитай, до котрої працює каса?

— До восьми тридцяти! — розвідавши, повідомив Вітя.

Глянули на годинник: четверта година.

— Добре, йдемо. Давай тільки для початку на вокзалі в довідковій запитаємо, нехай порадять нам з готелем! — запропонував я.

Так і зробили. Порадили зовсім поруч, метрах у двохстах від будівлі вокзалу — праворуч і за поворотом.

— А за цінами як? — запитали ми у консультанта.

— Прийнятні, — відповів.

Все ясно! Обидва поставилися до цього «прийнятні» недовірливо і давай блукати, шукати інший готель.

— Чорні, як бачать білих, вважають, у них грошей повні кишені, можна їм і дорожче що-небудь запропонувати! — поділився я своєю, що склалася за останні кілька місяців, думкою.

Шукали. Але то нас місце не влаштовувало, то ціна. Проходили хвилин тридцять-сорок. У результаті все ж вирішили сходити-розвідати туди, куди нам запропонував звернутися консультант-чорний.

З'ясувалося: ХОРОШИЙ ВІН ЛЮДИНА! І готель — краса! У них проходив місяць знижок і ми приїхали за два дні до їх закінчення, а, значить, на знижки, за всіма параметрами, потрапляли! Зняли дешево пречудову кімнату зі зручними ліжками, душем і чудовим видом з вікна!

Я був на сьомому небі! Поглянувши у вікно, відразу визначилися, куди можна сходити. Праворуч удалині красувався університет ПАР і телевежа. А ліворуч — рази у два далі — стара будівля уряду «Union Buildings». Величезна, красива! На пагорбі. А ще лівіше і ближче до нас — центр міста. Там — красива висотка. А висотки я люблю!

Мене охопила ейфорія.

— Ура-а!!!! — закричав я.

Вітька теж весь світився від щастя.

Розташувалися. Освіжаючий душ, гаряча кава з солодким рулетом. Свято життя і радості! І Преторія відразу стала в десять разів милішою!

Після душу я давай стрибати на ліжку. Від невимовного захвату!

О шостій, без нічого, пішли за квитками, взявши з собою лише гроші на них і Вітьчин маленький фотоапарат, що легко вмістився в кишені шортів.

А КВИТКІВ НА ВІКТОРІЮ ФОЛЛС НЕ ВИЯВИЛОСЯ! ЇХ РОЗПРОДАЛИ!

— Ну і ладно, поїдемо в Порт Елізабет завтра! — зовсім не засмутився Вітя.

А я засмутився.

— А адже ми підібралися так близько до Вікторії! Може, ніколи більше у мене не з'явиться шансу побувати на цьому водоспаді!

— Ну, що тепер?! Так, нормально! З'їздимо на Індійський океан, а потім, зате, поки я тут, на Столову гору слазити встигнемо!

— А може, все ж, на водоспад? На післязавтра візьмемо! А там відразу в Кейп, назад?!

— Ні, я не хочу так ризикувати! Не дай Бог, не встигну на свій рейс!

Квитки до Порт Елізабет на наступний день ще продавалися. На 15:30. І ми їх придбали. Після чого, зовсім розслабившись, пішли гуляти.

Вечоріло. Час наближався до сьомої. Рушили в бік головного (швидше за все) університету країни. І телевежі.

Насправді, ми просто гуляли, не ставлячи перед собою конкретного завдання дійти до універу. Але, як виявилося, нічого тому не заважало. У Преторії, в такій близькості від Йоганнесбурга і теж при абсолютній більшості чорного населення (за два дні білих ми побачили чоловік п'ять, а після повернення в Кейптаун нам і зовсім здалося, що тут ледь не більшість людей — білі) виявилося тихо і спокійно. Особливо тими дорогами, якими йшли ми. Настрій був прекрасним. Прогулянка приносила радість. Особливо враховуючи, що ми були свіженькі, після душу, ситі і без нічого. А ще знали, що після повернення нас чекає чудовий готель!

Стемніло. Вулиці освітили ліхтарями. Тепло. Добре!

Не менше хвилин сорока, але не більше години добиралися до універу.

— Дивись, який він гігантський! — ділилися ми один з одним.

— Університет — це, все ж, щось особливе! І не тільки архітектуру будівлі, а й місце, де його зведуть, завжди вибирають найретельнішим чином! Досить часто будують на горі або височині. Або, де-небудь біля лісу. Щоб видно його було з будь-якого боку міста. Ніколи не звертав уваги?! — запитав я.

— Ну, ще б пак! Це ж університет!

Повернулися пізно. Взяли соку, фруктів і навіть трохи вина.

Кайфонули, відчувши себе людьми.

Спалося добре. Комфортно, затишно, з гарним настроєм.

Вранці, відкривши очі, я виявив, що ллє дощ. Особисто я ніскільки не засмутився. А навпаки! Дістав камеру, давай знімати «місто в дощову погоду, з вікна». Через якийсь час дощ припинився. І ми пішли в парк. Виселення з готелю у нас було в одинадцять, ми до цього хотіли без речей сходити прогулятися. У парку було свіжо, безлюдно поки. Відчувалося — повітря в столиці хороше. А після дощу — і ароматне. Мабуть, нічим не гірше, ніж у Кейптауні. Тільки не домішувався запах океану. До речі, столиця ПАР вся зелена, дуже багато парків і сквериків. Все акуратно, багато квітів.

Зробили висновок, що чорні в Преторії набагато культурніші, ніж в інших містах країни. Дуже впадає в очі менша кількість жебраків, ніж у Кейпі і, особливо, в Джобурзі (там навіть з вікна автобуса було ясно, що їх там більш ніж достатньо). І, найголовніше, одягнені люди в столиці добре, все навколо чистенько, прибрано, видно: за цим стежать.

— Треба ж! Адже здатні! Значить, не пропаща це справа — що країною заправляють чорні! Виявляється, можуть, якщо хочуть, — подивувався я.

Після одинадцятої знову пішли гуляти. Цього разу в бік «Union Buildings». Добиралися години півтори-дві. Але по дуже красивій дорозі, хоч, як після з'ясувалося, не зовсім прямій. Пройшли три чудових, майже безлюдних парки. Дійшли до місця. Дуже ним захоплювалися, знову фотографувалися. І пішли назад. Все дуже сподобалося і вразило. На зворотному шляху дійшли до найвищого в місті білдінгу, сфоткалися з ним. І все.

А там вже на автобус — і в Порт Елізабет!