Ось і настав вересень... і день, коли нам потрібно було вирушати додому, підходив все ближче і ближче... а депресія у мене, тим часом, ставала все сильнішою і сильнішою... Коли ми усвідомлюємо, що дуже скоро маємо щось або когось втратити, то починаємо цінувати це ще більше. Я думаю, що до того моменту ми з Асекою не до кінця усвідомлювали, що ми в АМЕРИЦІ!!! Просто поки ми там жили, для нас це було звичайною справою... ну і що такого, Америка, та й Америка... звичайна країна... Але коли прийшов час прощатися з цією «звичайною» країною, я раптом ніби прозріла: «Боже мій, я ж в Америці... і через кілька днів я звідси поїду, і невідомо, чи повернуся коли-небудь назад». Я жадібно вдихала повітря, намагалася проводити більше часу на вулиці, милуючись прекрасними пейзажами Коді. Думка про те, що скоро доведеться покинути місто, яке я так полюбила, просто вбивала мене зсередини... але я не могла нічого змінити... літо закінчилося, і потрібно було збиратися назад додому. Коли ми тільки приїхали, Аселя говорила мені, що ніяк не може повірити, що ми в Америці... і тільки коли прийшов час їхати, вона в це нарешті повірила... але було вже пізно... Хтось може подумати, що я сама собі суперечу: пишу, що Америка — це найзвичайніша країна, і тут же нию, як я не хотіла звідти їхати... Так, я не хотіла їхати, але не тому, що я так полюбила цю країну... ні... я не хотіла їхати від тих спогадів, які пов'язували мене з Америкою, точніше сказати з Коді... я не хотіла їхати від цих милих і до божевілля зворушливих людей... не хотіла покидати Коді, найчудовіше місто на всьому білому світі! Нам дуже важко довелося там спочатку, довелося несподівано стати повністю самостійними і самим вирішувати всі свої численні проблеми... а адже коли тобі щось дістається з величезними труднощами, то саме цього тобі й не хочеться втрачати найбільше...