У мене не складалися стосунки в школі ні з ким. Я не любив свій клас і не хотів нікого з них бачити. Я терпіти не міг свою мерзенну школу. Але так було не завжди. З першого по третій клас цілком непогано йшли справи. Вероніка Миколаївна, наша молоденька вчителька, яка, мабуть, на той час тільки закінчила університет, була дуже доброю. Мені вона симпатизувала (взаємно) і, мабуть, ці три роки життя в школі я можу назвати часом з найменшими прогалинами в своїй шкільній освіті.

Четвертий клас ми, як я вже говорив, пропустили і з п'ятого по сьомий, хоч і були у мене складнощі та проблеми, все ж пройшли терпимо. У мене був друг — Антон Согрін, мій однокласник. Ми дружили, поки після шостого нас не розподілили по різних паралелях. А там вже у мене не було більше нікого, до самого технікуму. Вчителі у нас всі були «якось не дуже». І за ті шість років, що я вчився ще в школі після першої трирічки з Веронікою Миколаївною, пам'ятаю тільки двох вчительок, яких я любив. І у яких чомусь навчився. Вони були хорошими. Перша — з анатомії. Лідія Олександрівна. Вона була молода — років тридцять, не старше. Трохи повненька. Велика жартівниця! На заняття вона, найчастіше, приходила в гарному настрої. Ми іржали на її уроках, як коні. Вона завжди знаходила, над чим посміятися. Завдяки їй і предмет її я любив.

Друга — Тетяна Михайлівна. Вона вела у нас психологію. Дуже хороша людина! Досі періодично з нею зустрічаємося і розповідаємо один одному, що у нас новенького, як йде життя. Я, коли закінчував технікум і збирався вступати в університет, знову знайшов її — прийшов до школи. Вона тоді там ще працювала. Побачив того разу і кількох вчителів. Вони зустрічали мене, ніби я був їхнім улюбленим колишнім учнем і мало не відмінником. Мене це здивувало. Чому вони не ставилися до мене так, коли я був молодшим?

Я стільки знаю і знав людей, які тепло ставляться до своєї школи! Навіть знаю кількох (що дивно!!!) які відчувають схожі почуття і до моєї «рідної»!!! А як можна до неї добре ставитися? Адже це ж..! Місце скупчення, в переважній кількості, огидних педагогів, часто жахливих школярів і, в основному, продажної адміністрації! Математички були одна «краща» за іншу і, якщо вони когось і любили, то явно не учнів. А потім, чого говорити про любов? Як то кажуть, вчителі потрібні не для любові.

Пам'ятаю, злобна старенька — вчителька з російської мови та літератури — вважала мене, як мінімум, розумово відсталим, і, як максимум — дурнем або дебілом, про що і повідомляла або батькам, або класному керівнику.

До речі, по суті, російську мову я вивчив сам. Чим і пишаюся! З вчителями з російської мови мені не щастило з п'ятого класу і до самого університету. З класом, особливо з сьомого по кінець дев'ятого, теж. Клас мене або ігнорував, або відкрито проявляв свою неприязнь. Про те говорили викинуті у вікна речі, стусани від хлопців, насмішки, обзивання, до яких періодично приєднувалася хімічка. У неї жахливо пахло з рота, вона часто демонстративно залишала мене після уроків. Щось мені, недбайливому, втирала і питала, заглядаючи мені прямо в рот: «Зрозумів»? А що я міг зрозуміти, відчуваючи цей запах?

Євгенія Михайлівна, наша класна і історикиня з сьомого по дев'ятий і зовсім «особлива» людина. Всі говорили, що вона любить випити і ходить вічно прокурена. Я вже вчився в технікумі, але до мене дійшли чутки, що вона йшла зі школи торгувати, в кіоск, а потім, років через три, повернулася. Пам'ятаю, коли я вступив до університету, тато якось випадково її зустрів, вона запитала у нього, як мої справи, і він поділився новиною.

— Відчувається наша підготовка! — з гордістю заявила йому на це Євгенія Михайлівна!

— Так, особливо її підготовка відчувається, — у відповідь на розповідь про зустріч сказав я тоді батькові, і ми з ним над цим посміялися. Невесело.

Єдине, що зробила для мене хорошого Євгенія Михайлівна — з того, що я пам'ятаю — познайомила мене з Тетяною Михайлівною. Ще до того, як у нас почалася психологія як предмет. Привела, мовляв «ось, такий товариш, треба терміново з ним щось робити!»

А добре, що привела! Хоч хтось у школі поговорив зі мною як людина з людиною. З маленькою, але людиною.

Звичайно, весь той час я вже прожив, пережив, пробачив і заспокоївся. І мені не тринадцять, і не п'ятнадцять, коли все це було так образливо, принизливо і актуально. А потім, завдяки консультаціям з моїм психологом пару років тому, зрозумів я і ще одну річ. Для мене вона багато з вищеописаного пояснює і відповідає на питання, чому все це відбувалося зі мною?!

Я був закритий. Весь час у собі. Ніхто не знав мене справжнього. Я боявся відкриватися людям, жахався від думки бути незрозумілим і осміяним. А світ тим часом безперервно намагався взаємодіяти зі мною. І, якщо я не реагував «по-хорошому», світ вривався до мене «по-поганому».

Ніхто мене не знав по-справжньому — того мене, тринадцяти, чотирнадцяти і п'ятнадцятирічного хлопця. Ніхто, за винятком двоюрідного брата і його друзів. Навіть родичі, здавалося тоді мені, не знали мене того так добре, як знали ці четверо дорогих мені людей: Павло, Вовчик, Наташка і Машка.

І нехай, щоб зрозуміти все це, мені знадобилося прожити ще стільки ж років, скільки мені було тоді, але тепер то мені ЯСНО! Це найважливіше.

22 листопада 2008