А одного разу я доїхала до сусіднього містечка. Оо, скільки було гордості! Хоча так вийшло випадково. Вже давно хотіла я дослідити одну вулицю, що перетинає Main Street, і дізнатися, куди вона веде. Містечко у нас невелике, і практично кожна вулиця рано чи пізно виходить за його межі.
І я вирушила — в один із тих вечорів після роботи, коли вдома робити зовсім нічого. Тому їхала я довго і повертати не поспішала: дорога мала ж кудись привести, і мені не терпілося дізнатися куди. Запитати було ні в кого. Америка — автомобільна країна, де зустріти пішохода навіть у межах маленького міста — рідкість. Плюс до всього лежав туман, іноді не залишаючи в полі зору нічого, крім жовтої розмічальної смуги. Була тиша і почуття повної ізольованості, як у космосі, or in the middle of nowhere.
І раптом я побачила церкву!! На полях зазначу, що католицька церква в туманний день — видовище ще те, що нагадує про середньовіччя, Європу та книжки про пригоди. Цок-цок-цок — мали простукати копита мушкетерського коня по брукованому майданчику біля церкви; але проїхали колеса мого велосипеда, зробили коло навколо таблички з назвою і повернулися на дорогу. Я поняття не мала, де опинилася. Ні табличка біля церкви, ні жоден інший вказівник не повідомляли назви поселення. Очевидно було тільки, що воно невелике, тому що навколо все тяглися житлові будинки і не видно було ніяких установ і магазинів. Ні навіть McDonald's.
Я зустріла тільки салон інтер'єру і пару кафешок, з одного з яких пахло, чорт забирай, смаженою картоплею. І в цей момент я зрозуміла, що почала втомлюватися. Мені чекала дорога додому, більше години по туману і тепер ще й темряві. Я повернула. Вже на виїзді зустріла вказівник і зупинилася. Місто виявилося — Falmouth, маленька приокеанська бухточка на шляху до Portland. Згодом я приїжджала сюди, і знайшла і головну вулицю, і McDonald's, і багато ще чого.
Але з цього моменту я остаточно визнала свій велосипед серйозним видом транспорту. Адже як приємно було говорити: що сама(!) доїхала до іншого міста(!). На знак поваги за таке я зупиняла його на світлофорі, разом із справжніми машинами (і кілька хвилин споглядала порожнє перехрестя). У якомусь сенсі — екологічному, насамперед — він навіть кращий за машину.
На початку осені він востаннє звозив мене на океан, хоча вже тоді хворів — мабуть, ослабла ланцюг. І я страшенно вдячна йому за це і взагалі за все, адже з двох коліс відкривається зовсім інша Америка.
