З Лос-Анджелеса найбільше запам'ятався наш район у Downtown (theCecilHotel), номер на 15 поверсі за 40 баксів за ніч зі зручностями на поверсі, хитка засувка, і як ми швидким кроком бігли від метро до дому пізно ввечері 6 кварталів. І так 4 дні поспіль. Ще на ресепшені сиділа дівчинка-мексиканка (у нас там взагалі було мало інших національностей) з величезним синцем на пів обличчя... Хоча внизу готель був шикарний. У золоті, з джазом, охороною...

Зранку ми прокидалися від виття поліцейських сирен, запитати у будь-кого дорогу не видавалося можливим, тому що навколо були одні іспанці, хоча брешу, до вечора сюди ще підтягувалися негри. До речі, поліцейських, тим не менш, особисто мною було помічено катастрофічно малу кількість.

Другого вечора після Діснейленду, скориставшись метро (взагалі, до речі, мало хто знає чомусь, що в LA є метро, навіть самі жителі), стояли біля карти вже в нашому районі, і якийсь добрий японець запитав: загубилися? Не біда, вам у тому напрямку, тільки будьте обережні... На третій день причепилися до індуса, який показував дорогу в такому ж шаленому темпі, що й ми. Будьте обережні...

Як шукали Mulholland Drive, кружляючи по Беверлі, намагаючись запитати дорогу, і як їхали по цій серпантинній дорозі, як на віражах... Як знайшли. Як постояли і померзли з єдиного доступного місця і дивилися на нічний LA з усіма ще багатими і жебраками, дорогими машинами і мексиканськими районами, райськими пляжами і мексиканськими дітьми.

Поправте мене, але на мій погляд мексів там занадто багато... Як забрели в West Hollywood, не знаючи, що це гейський район, і як засмутилися, що такі чудові і красиві чоловіки геї :( Як їхали до аеропорту і молилися, щоб всюди було зелене. Як перелякано поглядали на збираються угруповання чорних, чоловік по 20... і як розуміли, що зайди за ріг, про тебе більше ніколи ніхто не згадає... Як жили, прокидалися і раділи, що таки приїхали в Лос-Анджелес, і як розуміли, що нафіг сюди більше не приїдемо... у всякому разі не в Downtown.