Отже, 7 вересня о 3 годині ранку ми в складі 4-х осіб виїхали з Myrtle Beach, SC, у напрямку Los Angeles, CA. Першу серйозну зупинку вирішили зробити в Х'юстоні, штат Техас. Отже, за 20 годин їзди ми повинні були проїхати 1150 миль (в одній милі 1,6 км). Завдання не з легких. Але оскільки часу на всю поїздку у нас було обмаль, доводилося поспішати, ми не могли собі дозволити місяць кататися по Америці, та й фізично не витримали б.
GPS. Забув сказати. Звичайно, без GPS-навігатора далі Manteo ми б не поїхали. В Америці просто неможливо їздити без GPS. Навіть з ним нам було важко на 10-смугових хайвеях і 5-поверхових розв'язках. GPS ми вирішили купити в K-mart (один з великих супермаркетів, які були у нас на острові) з метою поюзати його і після повернення додому повернути його в магазин назад. В Америці це просто. І ми вирішили цим скористатися. Вас навіть ніхто не запитує, чому ви повертаєте техніку. Просто це ваше право. У K-mart нам взагалі дали на повернення 90 днів.
І ще, ми вирішили розмалювати нашу машину жовтим маркером. Просто так якось яскравіше, і вся увага на нас зверталася. На капоті написали «Lapata - drug saldata» (не подумайте, помилок тут немає!) і домалювали фарам вії :). А на місці, де повинні були бути передні номери, з'явився напис «VASAMENT». З лівого боку ми записували всі абревіатури штатів, які ми проїжджали, зі стрілками. І люди дійсно звертали на нас увагу. Майже на кожній заправці ми спілкувалися з випадковими людьми, які постійно ставили нам одні й ті самі питання: що написано спереду? На що ми відповідали, що це military термінологія, бо перекласти на англійську мову глибокий зміст фрази «Lapata – drug saldata» і пояснити це пересічному американцю було складно.
Їхати вирішили по дві години – дві години за кермом я, дві години брат. Дівчата всю дорогу тільки спали на задньому сидінні і толком ніякої Америки не побачили, хіба що їм наснилася вона. Дуже добре, що на нашій старенькій «мазді» були зручні шкіряні сидіння і круїз-контроль, штука, яка дозволяє їхати з встановленою швидкістю, не тиснучи при цьому педаль газу, і регулювати швидкість машини кнопками на кермі. Ще один плюс цієї машини в тому, що вона їла цілком небагато бензину – за 10 баксів ми проїжджали близько 100 миль.
Ввечері минулого дня я здзвонився з мужиком, у якого ми повинні були жити в Х'юстоні, і він сказав, що все «ок» і він нас чекає. Я сказав, що ми приїдемо десь ближче до 11 вечора (це при дуже ідеальному варіанті, і, чесно кажучи, я на це не особливо розраховував). На руку нам було те, що за цей день ми повинні були перетнути один часовий пояс, і у нас була година в запасі.
До 8 ранку ми за планом доїхали до Атланти, штат Georgia. Зупинялися тільки заправлятися і пити каву. Їли ми на ходу в машині – хто не за кермом, той їсть. Далі їхати стало трохи цікавіше, так як за вікном стало світло. Але особливого захоплення ми не відчували – пейзажі за вікном були практично однакові. Тому ми просто розмовляли і їхали собі. До 4 години дня ми проїхали повністю штат Алабама і вирішили зупинитися поїсти. Вибір був зроблений на користь китайської кухні – найбюджетніша їжа в Америці. І іноді смачна. Це як вам пощастить. Нам тоді пощастило. Ми зробили зупинку в маленькому містечку Biloxi, штат Missisipi, знайшли там китайський ресторан, поїли, помили ноги в Мексиканській затоці і рушили далі. Попереду ще було близько 400 миль. До Х'юстона нам залишалося повністю перетнути штат Луїзіана.
Всі штати між собою схожі, особливо в східній частині США, і тому ми не завжди помічали, що ми вже в іншому штаті. Під вечір почався сильний дощ. І вже майже весь техаський ділянку шляху ми їхали під дощем. Було складно, так як перед цим ми проїхали майже 18 годин нон-стоп. І коли ми вже побачили вогні Х'юстона, у мого брата почалися невеликі глюки, мабуть, від втоми. На дорозі йому привидівся великий червоний комбайн «Нива», який їхав на нього. А потім ще зграя собак, що перебігали дорогу.
Але це були дрібниці в порівнянні з тим, що ми все ж це зробили – перший день ми проїхали суворо за планом і до 11 вечора були в даунтауні (бізнес районі) Х'юстона. Адреса мужика, у якого ми повинні були жити, була недалеко від даунтауну. Адресу-то ми по GPS знайшли, а ось будинок ні (. Ну я і подзвонив цьому мужику, звали його Рік. Виявився дуже класним хіпарем. Ну він вийшов на вулицю і зустрів нас. Виявилося, що живе він в гаражі, який зовсім умовною перегородкою поділений на гараж і квартиру. В принципі навіть затишно якось там було. Ми особливо не скаржилися, і за це спасибі, як то кажуть. Прийняли душ, пропустили по пивку і лягли спати. Дуже втомлені були.
Отже, перший день нашої грандіозної подорожі був завершений. До речі, Рік дуже здивувався, що ми все ж доїхали, та ще й за планом. Говорив, що ми молодці, що робимо все це. На цьому ми і заснули.
