Ось так ми й оселилися в Little Havana — кубинському районі Маямі... маленька, малесенька квартирка.. під дверима дірка сантиметрів на 3 і через неї до нас «у гості» заходять кукарачи — флоридські таргани.. або ящірки... а одного разу була мишка... але зате заплатили ми всього 500$ за місяць на двох, дуже дешево за мірками Маямі. Навколо іспаномовна громада, кубинці — люди з дивацтвами, трохи на голову хворі — коли йдеш вулицею вранці, услід чути характерний свист, вітання, нецензурщину та гучні поцілунки.. «Hola, chikas bonitas! Hi, mami! Hola, muchachas..» спочатку було прикольно — у нас же так не прийнято, а тут тобі стільки уваги! але вже через пару днів це почало відверто бісити: стоїш на зупинці, автобус чекаєш — а повз проїжджаючі машини тобі сигналять, з вікон висовуються противні кубинські пики і шлють компліменти та поцілунки або пропонують підвезти... один чувак навіть двічі до нас під'їжджав, поки ми автобус чекали — ледве пояснили, що його допомоги ми не потребуємо — англійською ж не розуміє... потім просто стали їх усіх посилати — кого російською, кого — англійською.. або відповідати на їхню іспанську російською..)) вночі або навіть ввечері краще на вулицю взагалі не висовуватися — небезпечно.. а ще нас здивувала така річ: йдеш вранці на роботу і бачиш, що високо-високо на дротах висять чиїсь кеди.. так розважається прогресивна кубинська молодь — відібрати взуття і закинути вище..

До роботи нам стало їздити ближче, проте жодних розваг не передбачалося — це тобі не Miami Beach, де можна ввечері спокійно прогулятися нічним містом.. тут усе по-іншому.. тож розваги ми собі вигадували самі і намагалися з розумом витрачати наші спільні вихідні..