О, Великий Студенте! Скільки доріг ти пройшов і кросівок стоптав! Цей блог саме для тебе, тому що ти - окрема категорія населення цієї однієї великої країни Планета Земля!
Я завжди відчувала, що це буде переломний період у моєму житті, тому що все, що в ньому відбувається, нас вчить і змінює! Мій шлях привів мене до Солсбері, штат Меріленд, на посаду офіціантки в забутому Богом ресторані South End Grill.
Все склалося гладко з самого початку, коли я ще писала своєму босу величезні листи з різними питаннями про роботу, на які приходили відповіді турецькою, а на телефон наздзвонювали люди відповідної національності, намагаючись пояснити, що все буде добре хлопці))) Ця мила турецька сім'я і підібрала мене в Балтіморському аеропорту і повезла в мій новий дім!
Все було настільки нове і цікаве, що зранку я вже вискочила на роботу під радісні вигуки все ще сонних водіїв-американців, які за все своє життя мало бачили пішоходів, і прокурсувала з місцевими білками та зайцями за український Снікерс на знак вдячності. Робота не була важкою: посміхатися, приймати замовлення, виконувати дрібну роботу по кухні, накривати на стіл і розраховувати. Але скільки людей - стільки й думок, як це все зробити правильно!
Будучи дочкою лікаря-епідеміолога з радянським гартом, незвично бачити смажені сосиски в танці-польоті на підлогу з грінками, що тут же подаються офіціантками з посмішкою і повною впевненістю, що це безпечно їсти. Траплялися і дрібні конфлікти з американськими колегами. Вся справа в тому, що нас було багато, на відміну від клієнтів. Був "повільний" сезон: вся інфраструктура міста тримається на Університеті Солсбері, чиї коридори порожні влітку. Клієнтів ресторану обслуговували по черзі, якої не завжди дотримувалися - постійні клієнти "хочуть" тільки певних американських офіціанток. Розклад складала найдавніша з них, яка відповідно брала співвітчизників "під крило" і надавала їм найбільш завантажені години рано вранці. Зрозуміти чому було легко: для них це постійна робота, на відміну від "літніх" студентів. Мене дивувало небажання прагнути до чогось більшого, ніж робота офіціантки в ресторані, яка хоча і могла купити собі джип за пару місяців і платити величезні гроші за оренду житла. Велика частина міста з'їхала в Оушен-Сіті, що є дуже відомим американським курортом, який я не раз відвідувала. Роботи більше в місті не було, воно було порожнє і застигло в очікуванні осені. Я вирішила розсунути рамки свого світогляду і відправитися в автобусну подорож в Оушен-Сіті.
Місто з 5 тисячами корінних жителів і 320 000 туристів в "гарячий сезон" і ще 5-ма тисячами студентів з країн СНД вразило мене своєю сучасністю і повсюдним російською мовою, знайомими обличчями співвітчизників. Люди просто гуляли вулицями, а хтось навіть обтесав колоду і плавав з палицею в тихій затоці. Адже оригінальності та індивідуальності немає меж... Я вперше побачила океан з великими хвилями, що накривають тебе з головою, як і твої емоції. Багато побачила і поцікавилася роботою, якої там залишилося вже мало. Для тих, хто їхав за job offer, життя склалося більш-менш, хто шукав сам - все було більш жорстоко і складніше. Я зрозуміла, що потрібно триматися того, що у мене вже є, але ж як тоді прогрес?
